«Мені потрібно було з кимось поговорити про це. Я боюсь". Луганський щоденник

По телевізору показують спійману диверсантку. За місцевими законами їй загрожує до 30 років позбавлення волі. І, як це тут заведено, вона на камеру розповідає про мотиви своїх вчинків: спокійно і втомлено, без показного каяття, сліз та вибачень. Перебирає рукою носову хустку.

Вона зі «звільненої» території. Будинок у самому центрі. Повз нього, з ранку до вечора женуть військову техніку – зачохлені гармати, БТРи, танки. Роботи немає. Вся її компанія – кури та Інтернет. І раптом, у соціальних мережах активізується колишній колега з колишньої роботи. Він виїхав. І тут ви повинні розуміти, що ми від нестачі спілкування, від дефіциту колишнього життя чіпляємось за кожну зачіпку з минулого, хто міг би нам нагадати, як добре ми колись жили, коли не було ніякої війни.

І ось цей колега слово за слово, та ще з нотками співчуття просить: сфотографуй, що тебе лякає, від чого ти не можеш спати, і прийшли мені. А воно ось – за вікном, з надлишком, не треба ходити містом та шукати локації. На цьому вона й попалася. І так от спокійно, без емоцій, стомлено розповідає про склад свого злочину. І насамкінець несподівано додає: «Мені потрібно було з кимось поговорити про це. Я боюсь".

Боїться вона не терміну в 30 років у місцях позбавлення волі, не того, що від її хатини в центрі вже через рік нічого не залишиться, а того, що вона виявилася не готовою до того, що залишиться сама і що повз її дома вдень і вночі будуть гнати військову техніку, нагнітаючи думки про смерть та війну. І нікому, зовсім нікому до цього не буде справи, крім того колишнього колеги, який виявив хоча б якийсь інтерес до її життя.

Страх став нормальним станом за ці роки. Я вже не знаю, що взагалі норма зараз. Якщо серед моїх знайомих трапляється хтось нормальний, хто рівно стоїть на ногах, будує плани, живе сьогоденням, я витріщаюсь на нього з подивом. Я хочу зрозуміти, як це вдається зараз, що він робить для цього?

«У моєму оточенні немає психічно здорових людей», - ця фраза зараз нормальніша, ніж зворотне твердження. У мамський чат викладають понівечені тіла вбитих військових. Чат, де обговорюють списки на пологи, лікарів та дитячі виплати. І ми всі дивимось ці фотографії – чиїсь сини, чиїсь чоловіки, те, що від них залишилося. І адміністратор довго не бачить цих фотографій, але ми їх бачимо. І після цього сказати, що ми нормальні, залишаємось нормальними, - складно.

Будь-яка згадка про довоєнне життя – концерти, поїздки, робота – викликають сльози та ступор. Ми годинами згадуємо те, що було несуттєвим тоді. Ми виснемо і застрягаємо в тих контактах, хто працював з нами в довоєнний період, дружив і переживає такі самі, як і ми емоції. Годинами захлинаючись ми згадуємо, як жили тоді. Як працювали. Важке перестало здаватися таким, люди, які тоді не подобалися, здаються кращими на світі. І ми разом оплакуємо тих, хто несподівано пішов, хоч зовсім не збирався вмирати.

З'явилося дуже багато нових страхів: вибухів, різких звуків, незрозумілого свисту, та страх нічних розмов під вікнами. Страх може викликати будь-яка неясна ситуація, а сльози – дрібниця.

З'явилося якесь дивне явище безперервної міграції. До Луганська переїжджають ті, хто залишився без житла та роботи на «звільнених» територіях, а з Луганська якось раптово і серед року їдуть ті, хто, здавалося, непогано тут жив. Виїжджають якось таємно, повідомляючи про це лише найближчим, залишаючи речі та квартири, щоб зачепитися у Канаді та Швейцарії з хвилею тих, хто виїжджає з України, та спробувати почати жити там заново.

Кількість дітей у класах змінюється і постійно прибувають нові учні зі «звільнених» територій. І вже вони пишуть вдячні листи на фронт та малюють для бійців яскраві картинки мирного життя. Цікаво, як це тим, хто був «звільнений» зовсім недавно?

«Я не чекаю нічого хорошого, жодних хороших змін», – каже мені знайомий будівельник. З лютого він ховається від мобілізації, працює уривками, таємно, боячись бути мобілізованим. І для себе він не бачить нічого хорошого в тому, що відбувається. Ні в ремонті шкіл та дитячих садків, ні в обіцянках кращого життя.

Таких, як він – безліч. Хто чекає змін зі страхом, не довіряючи популістським обіцянкам тотального щастя. Хто сповна «наївся» гуманітарки, дізнаючись про неї лише з телеекрану.

За чаєм ми говоримо про те, що на нас чекає. І в цій цілком мирній ситуації, розмішуючи цукор у чашці, мій приятель радить їхати не роздумуючи, тільки но щось почнеться. Не чекати кращого, не сподіватися, а їхати, у чому є, бігти, не важливо куди. Бо тут нічого не залишиться. І майже одразу, без переходу, він говорить про те, що, можливо, все налагодиться, бо ніхто не знає нічого напевно.

Ми всі тут стали трохи з травмою війни. Ми не були готові до цього. До того, що нас люто ненавидітимуть і проклинатимуть за ознакою місця прописки. До того, що минуле нам назавжди видасться найкращим, до того, що у відносинах довжиною у життя можна взяти паузу у зв'язку з війною. До того що їжа стане делікатесом просто від того, що це їжа. До того, що будь-яка подія з довоєнного минулого може викликати нестримно сльози, і ти, застрягши назавжди, переказуватимеш як жив тоді, працював, їздив кудись . І що боятися можна постійно, не перестаючи, як колись ти завжди був щасливий, але зрозумів це лише з початком війни.

І розмішуючи ложечкою цукор, мій приятель говорить про війну. Говорить буденно, інструктуючи, що робити і як бути. І потім так же без жодних переходів говорить про короткострокові плани. І я розумію, що це є норма зараз. Критерій норми – жити зараз короткими проміжками. Спокійно говорити про війну та мир, описувати побачену розруху та злидні порожніх міст без газу, та розповідати про плани покупок. Це такий захисний механізм, який витісняє все інше.

Статті

Донецьк
23.11.2024
13:01

Навчались вокалу дистанційно. Історія дитячого театру народної пісні з Покровська

Завдяки тому, що ми навчились якісно працювати в онлайн ще з часів ковіду, мої учні зараз перемагають та отримують високі звання лауреатів міжнародних конкурсів.
Країна
22.11.2024
14:00

Українська металургія: вгору чи вниз?

При погіршенні ситуації на Донеччині через втрату джерел постачання коксівного вугілля виплавка сталі може скоротитися до 3-4 млн т. Мова про Покровськ.
Світ
21.11.2024
19:00

Політолог Костянтин Матвієнко: У РФ немає стратегічного запасу, щоб довго продовжувати війну. Вони викладають останні козирі

Ближче до ядерної війни ми не стали, це абсолютно однозначно. Я впевнений, що РФ не наважиться на ядерну ескалацію, що б ми не робили з далекобійними ракетами США та інших країн.
Всі статті